Напередодні Великодня, 19 квітня, відбувся 63-й обмін військовополоненими, під час якого 277 наших захисників були звільнені з ворожого полону. Серед 13 мешканців Харківщини був і наш земляк, уродженець с.Леб’яже, Олександр ТІТАРЕНКО.
Йому було лиш 19, коли почалася повномасштабна війна. Тоді Сашко, разом із побратимами з 36-ї окремої бригади морської піхоти, вирушили на оборону Маріуполя, який від початку березня 2022 року перебував у повному оточенні військ рф.
Бої за місто не припинялися і тривали майже три місяці. Окрім Азовсталі, одним із місць, де велися тривалі та інтенсивні бойові дії, був металургійний комбінат імені Ілліча, на якому, серед інших, перебували лікарі, поранені, тероборонівці, що вижили після авіабомбардування Маріупольського військового шпиталю.
Юний помічник гранатометника 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї ОБрМП Олександр ТІТАРЕНКО, хоч і відчував втому, але робив усе, щоб захистити завод Ілліча від ворога. Він розумів, що за їх спинами, окрім військових, є багато цивільних та поранених.
Тоді комбінат був оточений з трьох боків і піддавався постійним ударам авіації та артилерії. Підрозділи підконтрольного російській армії угруповання «днр» атакували його зі сходу, безпосередньо російські військові – із заходу. Під час одного з масованих обстрілів Сашко отримав поранення ноги, а 12 квітня 2022 року Олександр ТІТАРЕНКО з частиною українських морпіхів потрапив у ворожий полон.
«Сашко від народження був активний, веселий, дружелюбний, щирий, добрий. Він завжди здавався старше однолітків, і не ззовні, а за поведінкою. Вміло аналізував, робив висновки з будь-яких життєвих ситуацій. Допомагав мені, завжди був співчутливою і чуйною дитиною», – розповідає бабуся Олександра Тітаренка, Ірина Володимирівна, під опікою якої зростав хлопець.
Сашко закінчив 9 класів Леб’язької ЗОШ. Потім – Карлівське професійно-технічне училище №50, отримавши спеціальність «Кухар-кондитер». У вересні 2021-го Сашкові виповнилося 19 років і він вирішив змінити своє життя – підписав контракт на проходження військової служби в 36-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, яка базувалася у м. Миколаїв.
«12 квітня 2022 року Саша встиг мені подзвонити, коли наші бійці потрапили в полон. Повідомив, що поранений і пообіцяв, що все буде добре. Далі не було жодної звістки», – згадує бабуся Ірина.
Тітки Олександра одразу почали моніторити всі можливі джерела інформації з надією побачити підтвердження, що він живий, хоч і в полоні. Усім документальним супроводом займалася Світлана, тітка Олександра, яка таки знайшла відеопідтвердження в закритому каналі комунікації.
З того часу сім’я Олександра щодня слідкувала за соцмережами вже з надією побачити рідне ім’я в списках на обмін. Пізніше, хлопці, що були звільнені з полону, зв’язалися з родиною і повідомили, що Олександр живий і чекає на обмін.
Родина постійно писала листи. Як пізніше повідомив Олександр – він не отримав жодного. Від Сашка ж за більше, ніж три роки полону, прийшов єдиний лист – у 2024 році.
18 квітня 2025 року в соціальних мережах з’явилася не підтверджена інформація про можливий обмін перед Великоднем.
Сонячного та, по-весняному, приємного дня 19 квітня вся родина сподівалась на довгоочікувану звістку. І ось пролунав особливий телефонний дзвінок від невідомого абонента. «Бабусю, я – вдома, я – в Україні!», – прозвучав такий рідний і водночас такий інший голос, що не втратив притаманної гаркавості.
Олександр ТІТАРЕНКО повернувся в Україну не юним, романтичним, трохи наївним хлопцем, а вже змужнілим, серйозним, розсудливим чоловіком.
Зараз Олександр дихає вільним українським повітрям, проходить курс лікування та реабілітації. Він більше мовчить, але залюбки слухає. Його цікавить все, що відбулося в житті родини, друзів, побратимів та України в цілому більше ніж за три роки його перебування у ворожому полоні. Він намагається надолужити те, що пропустив; те, що несправедливо вкрали; те, що намагалися знищити…
Що пережив Олександр ТІТАРЕНКО важко уявити, навіть у найжахливішому сні. З етичної точки зору та міркувань безпеки розголошувати подробиці ми не будемо. Це – занадто особисте, страшне, болюче. Якщо пекло на землі існує, то Сашко його пройшов. Впевнено, твердо, з непохитною вірою і незламним духом.
Залишається сподіватися, що любов рідних та близьких Олександру людей зможуть, хоч трохи, притупити біль тих 1104-х пекельних днів існування, бо життя там не було.
Можливо Саша колись захоче розповісти свою історію. А можливо, просто витиратиме скупі чоловічі сльози і змінюватиме тему розмови, коли через багато років онуки попросять розповісти про війну. Ми вже це бачили… Нажаль, історія циклічна. І фашизм досі не знищений.
Дякуємо і доземно вклоняємося Герою Олександру ТІТАРЕНКО і всім Героям України! Радіємо разом із сім’ями звільнених полонених.
Те, що вони пережили не забудеться ніколи! Нехай тільки пам’ять наповнюється новими, яскравими, позитивними емоціями; здоров’я покращується, а сили повертаються з теплом рідних!
Божого захисту Вам, незламні УКРАЇНЦІ!
Не втрачаймо віри! Бо на шляху до свободи незламний дух, віра та надія завжди перемагають!
Слава Україні!
ГЕРОЯМ СЛАВА!
